Сніг сипав мовчазно на місто, покриваючи все навколо білою ковдрою, коли Оксана ступила на землю зони відчуження.

The snow silently fell on the city, covering everything around in a white blanket, as Oksana stepped onto the ground of the exclusion zone.

Віктор, їхній гід, махнув рукою, запрошуючи почати екскурсію.

Viktor, their guide, waved his hand, inviting them to start the tour.

Михайло, колишній мешканець Прип'яті, мовчки йшов позаду, тримаючи руки в кишенях пальта.

Mykhailo, a former resident of Prypiat, walked silently behind, keeping his hands in the pockets of his coat.

Ліс здавався сумним, голі дерева наче охороняли місто-примару.

The forest seemed sad, the bare trees appeared to guard the ghost town.

"Це місце як музей під відкритим небом," - промовив Віктор, з любов'ю дивлячись на Прилп'ять.

"This place is like an open-air museum," said Viktor, looking lovingly at Prypiat.

"Тут кожен куток має свою історію."

"Every corner here has its own story."

Оксана кивнула, насолоджуючись атмосферою.

Oksana nodded, enjoying the atmosphere.

Вона прийшла сюди не тільки для журналістської роботи.

She came here not only for journalistic work.

Її цікавило, як люди відчувають це місце.

She was interested in how people felt about this place.

Спогади, болючі і сладкі, лягали важким тягарем на серця людей.

Memories, both painful and sweet, weighed heavily on people's hearts.

"Розкажіть мені, як ви пам'ятаєте цей день," – звернулась вона до Михайла, намагаючись бути обережною.

"Tell me how you remember that day," she addressed Mykhailo, trying to be careful.

Його погляд був похмурий, слова застрягли в горлі.

His gaze was somber, words stuck in his throat.

Вони підійшли до дитячого парку, де іржава колесо огляду тягнулося в небо, наче замерзле у часі.

They approached the children's park, where the rusty Ferris wheel reached towards the sky, as if frozen in time.

І саме тут, перед колесом, яке накривав легкий шар снігу, Михайло зупинився.

And right here, in front of the wheel covered with a light layer of snow, Mykhailo stopped.

Він дивився на нього з довгою мовчанкою.

He looked at it with a long silence.

Оксана чекала, розуміючи, що важливий момент наближається.

Oksana waited, understanding that an important moment was approaching.

"Пам'ятаю, того дня ми з друзями гуляли тут," - тихо почав він, не відриваючи погляду від колеса спогадів.

"I remember that day, we were walking here with friends," he quietly began, not taking his eyes off the wheel of memories.

"Говорили про майбутнє, про те, як збиратимемось тут.

"We talked about the future, how we would gather here.

Але ніхто не думав, що це катастрофа..."

But no one thought it would be a catastrophe..."

Його голос зрадив його.

His voice betrayed him.

Він розповідав, як його село було евакуйоване, як довго вони залишали в домівках все, що мали.

He recounted how his village was evacuated, how long they left everything they had in their homes.

Сльози блищали в його очах, коли він закінчував історію.

Tears glistened in his eyes as he finished his story.

Оксана слухала, кожне слово врізалося в серце, як ковток холодного зимового вітру.

Oksana listened, each word cutting into the heart like a gulp of cold winter wind.

Віктор теж мовчав, шануючи момент.

Viktor remained silent too, honoring the moment.

Коли екскурсія завершилась, Оксана зупинилась біля Михайла, дякуючи за його відвагу.

When the tour ended, Oksana paused near Mykhailo, thanking him for his courage.

"Дякую за вашу історію. Це важливо для мене," - сказала вона, і її слова були щирими.

"Thank you for your story. It is important to me," she said, and her words were sincere.

Вони віддалялися від парку іржавих атракціонів, і Оксана, дивлячись на небо, зрозуміла: історія Чорнобиля жива не тільки в книгах і статтях, але в людях, які не здаються перед своїм болем.

They moved away from the park of rusty attractions, and Oksana, looking at the sky, realized: the story of Chornobyl lives not only in books and articles but in people who do not surrender to their pain.

Пройшовши крізь мовчазні вулиці Прилп'яті, вона знала, що цього разу повернеться до Києва вже іншою людиною, з новим розумінням того, що означає пам’ять.

Walking through the silent streets of Prypiat, she knew that this time she would return to Kyiv a different person, with a new understanding of what memory means.