Під засніженим небом лютневого вечора Оксана стояла перед входом до секретного бункера.

Under the snow-covered sky of a February evening, Оксана stood before the entrance to the secret bunker.

Це місце завжди викликало в ній неоднозначні відчуття.

This place always evoked mixed feelings in her.

Колись тут грали дітьми з Ігорем, тепер же бункер став прихистком для її заповітних мрій і страхів.

Once, she and Ihor played here as children, but now the bunker had become a refuge for her cherished dreams and fears.

Вона потерла долоні, намагаючись зігрітися, тоді як холод пробирав до кісток.

She rubbed her hands, trying to warm up, as the cold pierced to the bone.

Погляд її ковзнув по замерзлій землі, де Ігор незабаром мав з'явитися.

Her gaze slid across the frozen ground, where Ihor was soon to appear.

Вона думала про слова, які сьогодні повинна сказати.

She thought about the words she had to say today.

Діагноз, який вона отримала у Максима, став важкою ношею.

The diagnosis she received from Maksym had become a heavy burden.

Серце відбивало швидкий ритм не лише через холод, але й через тривогу.

Her heart beat a rapid rhythm not only because of the cold but also because of anxiety.

У душі вона готувалася до цього моменту уже давно, але ніяк не могла зібратися з силами.

She had been mentally preparing for this moment for a long time, but she couldn't gather her strength.

Ігор прийшов, трохи здивований вибором місця зустрічі.

Ihor arrived, slightly surprised by the choice of the meeting place.

Бункер, закинутий і холодний, тепер виглядав як сцена із спогадів.

The bunker, abandoned and cold, now looked like a scene from memories.

Ігор усміхнувся, побачивши Оксану, і вони увійшли в середину.

Ihor smiled upon seeing Oksana, and they went inside.

Тут запах пилу і старих часів змішувався із їхнім минулим, витонченими нитями, які плелися у їхню історію.

Here, the smell of dust and old times mixed with their past, delicate threads weaving into their story.

Оксана увімкнула ліхтар, відкинувши таємничі тіні на стіни.

Oksana turned on a flashlight, casting mysterious shadows on the walls.

Серед обривків дитячих ігор звуки їхніх кроків здавалися живими.

Among the remnants of childhood games, the sounds of their steps seemed alive.

Вона вдихнула глибоко, намагаючись заспокоїтися.

She breathed deeply, trying to calm herself.

— Ігор, я маю розповісти тобі щось важливе, — тихо розпочала вона.

"Ihor, I have something important to tell you," she started quietly.

Її голос ледь помітно тремтів, але в очах світилася рішучість.

Her voice trembled slightly, but determination shone in her eyes.

Ігор уважно дивився на неї, а Оксана продовжила, борючись із власними страхами: — Я вже давно хотіла сказати тобі, що.

Ihor looked at her attentively as Oksana continued, struggling with her fears: "I've wanted to tell you for a long time that...

я відчуваю щось більше, ніж просто дружбу.

I feel something more than just friendship."

Мовчання зависло у повітрі.

Silence hung in the air.

Оксана опустила очі, боячись зустріти його реакцію.

Oksana lowered her eyes, afraid to meet his reaction.

Їй здавалося, що час зупинився.

It seemed to her that time had stopped.

— Оксано, — нарешті промовив Ігор, — я ніколи не думав, що це скажу, але я теж відчуваю до тебе дещо важливе.

"Oksano," Ihor finally said, "I never thought I'd say this, but I also feel something important for you."

У цієї миті Оксана зрозуміла, що її страхи були марними.

At that moment, Oksana realized her fears were unfounded.

Вона з посмішкою вдивлялася в його очі, наповнені світлом, яке вона так боялася втратити.

She looked into his eyes, smiling, filled with the light she had feared losing.

Вони обійнялися, і холод бункера відійшов на задній план, поступившись теплу та розумінню.

They embraced, and the cold of the bunker receded into the background, giving way to warmth and understanding.

Відчуття спокою накрило їх, як тепла ковдра.

A sense of peace enveloped them, like a warm blanket.

Тут, серед запиленого спогадами простору, з’явилася надія на майбутнє, сповнене взаєморозумінням та підтримкою.

Here, among the dust-laden space of memories, hope for a future filled with mutual understanding and support emerged.

У цю мить Оксана відчула, що вразливість — її справжня сила, здатна зцілювати не лише серце, а й душу.

In this moment, Oksana felt that vulnerability was her true strength, capable of healing not just the heart but the soul.