Вечір у Львові був прохолодним і дощовим.

The evening in Lviv was cool and rainy.

Листя двадцяти кольорів вкривало бруківку, вулиці пахли кавою та осінню.

Leaves in twenty colors covered the cobblestones, and the streets smelled of coffee and autumn.

Локація події — Львівська національна галерея мистецтв.

The location of the event was the Lviv National Art Gallery.

Саме тут виставляв свої роботи їхній батько.

It was here that their father was exhibiting his works.

Великий художник, чиї картини викликали емоції, але залишали рани у душах його дітей.

A great artist whose paintings stirred emotions but left wounds in his children's souls.

Усередині галереї панувала тиша, наповнена роздумами глядачів, що розглядали картини.

Inside the gallery, there was a silence filled with the contemplations of viewers examining the paintings.

Оксана стояла біля однієї з робіт батька.

Oksana stood by one of her father's works.

Вона завжди була наполегливим мистецтвознавцем.

She had always been a persistent art critic.

Сніжно-біла сукня гармоніювала з блідими стінами залу.

Her snow-white dress harmonized with the pale walls of the hall.

Погляд зупинився на картині, де батько намалював синичку на гілці берези.

Her gaze lingered on a painting where her father had depicted a chickadee on a birch branch.

Цей образ завжди викликав у неї спогади.

This image always evoked memories in her.

Неподалік до неї підійшов Тарас.

Nearby, Taras approached her.

Він був одягнений незвично, як завжди.

He was dressed unusually, as always.

Його зачіска трохи ховалася під яскравою шапкою.

His hairstyle was slightly hidden under a bright hat.

Гітара звисала на плечі, як невід'ємний атрибут.

A guitar hung on his shoulder like an inseparable attribute.

Він був вільним духом.

He was a free spirit.

Музика для нього була більше, ніж просто захоплення — це був спосіб виразити свої емоції.

For him, music was more than just a passion — it was a way to express his emotions.

Вони мовчали кілька хвилин, уважно розглядаючи картину.

They remained silent for several minutes, attentively examining the painting.

Нарешті Оксана розірвала тишу:— Тарасе, нам треба поговорити.

Finally, Oksana broke the silence: — Taras, we need to talk.

Тарас зітхнув, залишаючи погляд на картині:— Про що тепер говорити, Оксано?

Taras sighed, keeping his gaze on the painting: — What is there to talk about now, Oksana?

Ми ж знаємо, ким він був.

We know who he was.

— Я також знаю, що ми віддалилися, — сказала вона спокійно, але з болем у голосі.

— I also know that we've grown apart, — she said calmly, but with pain in her voice.

— Я хочу зрозуміти тебе.

— I want to understand you.

Зрозуміти, як жити далі.

To understand how to live on.

Без минулих образ.

Without past resentments.

Тарас нахилився до неї, його голос був тихим, майже шелестом:— Це не ображає.

Taras leaned towards her, his voice was quiet, almost a whisper: — It's not offensive.

Це — правдива істина.

It's the honest truth.

Раптом зовні блиснула блискавка.

Suddenly, a flash of lightning illuminated the outside.

Грім, що слідував за нею, немовби розбив тишу зали.

The thunder that followed seemed to shatter the silence of the hall.

Різниця у відношеннях до батька була занадто великою, але їм це було не новиною.

The difference in their attitudes towards their father was too great, but it was not news to them.

Суперечка наростала, кожен захищав свої почуття, поки напруга не досягла піку.

The argument escalated, each defending their feelings until the tension reached its peak.

Та ось — після бурі настала тиша.

But then — after the storm came the silence.

Вони повільно зійшлися у мовчанні.

They slowly came together in silence.

На обличчях, поміж гримасою і втомою, пролягла спільна смуга розуміння.

On their faces, amidst the expressions of frustration and fatigue, lay a common streak of understanding.

— Мабуть, ми різні, але у нас — спільна історія, — мовила Оксана, розслабивши плечі.

— Perhaps we're different, but we have a shared history, — said Oksana, relaxing her shoulders.

— Ми завжди будемо сім'єю.

— We will always be family.

Тарас кивнув згодом, накладаючи руку на її плече.

Taras nodded eventually, placing a hand on her shoulder.

Він більше не відчував гніву.

He no longer felt anger.

Тільки легкий смуток і надія.

Only slight sadness and hope.

Вони стояли пліч-о-пліч, дивлячись, як галерея повільно поринає у затьмарення вечора.

They stood side by side, watching as the gallery slowly sank into the twilight of the evening.

Вони знайшли спільний ґрунт, розділяючи мить єдності перед картинами, що були батьківским спадком.

They found common ground, sharing a moment of unity before the paintings that were their father's legacy.

Оксана відчула, як зникають її колишні страхи.

Oksana felt her former fears fade away.

Тарас — що прощає і може прийняти це.

Taras realized he could forgive and accept this.

Так, в осінній галереї, під хмарним небом, охоплені картинками минулого, вони навчилися залишати місце для взаємності і почали нову історію про себе.

Thus, in the autumn gallery, under the cloudy sky, surrounded by images of the past, they learned to leave space for reciprocity and began a new story about themselves.